Приветствуем! |
|---|
| 
|
Блог |
|---|
 Достоевский ни в чём не виноват!Категория: Критические статьи![Нажмите для увеличения картинки]() Представителям европейских государств, где пытаются запретить изучение творчества Достоевского и других российских и советских писателей, не надо забывать, надо знать, что российская и советская литература являются частью мировой литературы, частью мировой культуры. Добавил: Васил Про двух россиянКатегория: Познавательно-развлекательное![Нажмите для увеличения картинки]() В этой работе я расскажу в краткой форме про двух россиян, которых знаю лично. За достоверность информации, как говорят, гарантирую. Первого россиянина я назову Игорем, а второго героя моей статьи я назову Вероникой. Добавил: Васил
|
Соцопрос |
|---|
Сколько Вам лет?
Всего ответов: 126
|
|
Проза
Стилі
Казка
Маленький хлопчик нахилився ― і підняв папірець. На червоній фользі ― декілька вибитих літер. Він ще не умів читати, але пообіцяв собі, що скоро обов'язково прочитає це.
Підняв із землі завбачливо покладену туди кобзу ― і аж тоді випрямив протез своєї ноги. Він часто задавався питанням, чому стільки бід випадало на його життя? Але основне: чому від нього не відмовляються батьки? Вони навіть не знали, що він все розуміє, та... не все може. Наприклад, дуже важко буває запам'ятати найпростіші літери з абетки( а йому вже 16), важко виражати свої почуття, та записаний третій диск авторської музики викликає захоплення не лише в рідному місті, але й далеко за його межами.
Даун.
Не всі любили його так, як мати з батьком, а він так потребував любові інших. Не зумів би цього пояснити навіть якби володів усіма мовами світу. Малий багато чого бачив. Бачив світло над головами людей. І сахався тих, чиє світло йому не подобалось. Тому іноді його вважали дикуном.
Любив квіти. Як багато квітів у цьому місті! Інколи засинав на клумбах ― і тоді його виганяли, з нього знову сміялися, називали дауном...
А ще... маленький хлопчик ненавидів море і поезію. Не пам'ятає, чому.
...Йти додому було ще далеко, і тому він присів у центрі, біля фонтанів. Руки самі потягнулися до кобзи, завмирали серця перехожих. Хтось кидав гроші у забутий ним побіля футляр. Хтось сміявся з дурнуватого виразу його обличчя. Хтось аплодував, коли музика ось-ось повинна була закінчитися. Хтось непомітно крав накидані іншими гроші. Хтось наступив на мертву ногу.
Всі думали, що їхня присутність має якесь значення у цьому житті. І ніхто не помилявся.
...А для нього все ще лунала музика. Він детально розглядав символи на папірці і ніби заснув з мрією зрозуміти їх. І раптом осягнув, чому так ненавидить море і поезію, чому знайшовся саме у цьому місті. Він відчув, що може розказати усім-усім про те, що відчував у цьому житті, і в минулих, особливо в минулому! Але все вже закінчилось: він знайшов себе там, де загубив. Останнє, що він узяв від цієї земної миті― це напис на фользі: "Ти― мертвий!"
Іноді треба померти, щоби зрозуміти це.
Червона тінь
Він вже не вірив у незайманість її душі. Тихі опівнічні кроки тягнули їх на берег моря, рятуючи її ―від безглуздя цього життя, а його ― від необхідності спілкуватися з нею.
Вона вже відчувала пісок на пересохлих губах і намагалася викликати у пам'яті спогади перших поцілунків, як раптом зрозуміла, що у неї вже немає "доброї пам'яті"― тієї, яка залишається після смерті. Вона ступила у воду ― і тут же була опечена медузою. Це трошки повернуло до життя, заставило схаменутися.
Перед нею стояла людина, що піднімалася і падала за власним бажанням, а вона навіть не мала сили заздрити. Їй байдуже було до усіх, бо хотіла вибратися із цього застояного болота, в якому була і його вина ― його, тому що відтягнув мить приходу абсурду в її душу.
Іронічна посмішка була спрямована в бік моря: "Ти любиш мене?" ― "Аякже. Ти ж лише заради мене приїхала!?" ― "Ти― єдине, кому можу пробачити цю зверхність. Хоча він думає по-іншому..."
Дим від сигарети вбив запах гіркого чаю.
―Я приїхала сюди, щоб покінчити життя самогубством.
―Я не вірю...
...Червоною тінню душа стрибнула на неспокійне плесо води ― і пішла по ледве помітній місячній стежці. Вона бігла , втікаючи від сигаретного диму, від нездійснених дитячих мрій, від жорстокої необхідності миритися з помилками інших. Два білобокі дельфіни лякалися розкуйовдженого червоного волосся, неможливості продовжувати земний шлях у безкутті.
...А перед тим вона була впевнена, що готова чекати на нього ще одне життя, тільки б він почувався щасливим. Вона пробачила б йому й те, що ніколи б не пробачила собі, а тепер вона не знає, чи взагалі вміє пробачати, як і любити. Вона зовсім не вміє відчувати.
Вона здатна бути лише червоною тінню, помилкою цього Всесвіту, що розвіється тільки через мільйони років, коли його душа належатиме вже іншій галактиці, а море поглине собою тисячі таких же божевільних, зрадивши червону тінь.
Хіромантка
Вона повірила не в нього, а в лінії на його руці: він досягне у цьому житті успіху. На якусь мить їй би стало приємніше, коли б він не зробив цього через любов(до неї!), але тільки на мить. Вона вже не вірила у любов. Можливо тому, що не кохала сама.
Вона згадувала написані давно листи. Вона навіть читала їх, та, не бачачи в тому ніякої суті, хотіла спалити . Щиро хотіла спалити. На сторінках― в лінійку, клітинку― вона бачила трансформи свого я, але не кохання. Вона згадувала довгі телефонні розмови і не розуміла всієї афористичності сказаних тоді слів. Вона бачила піднесення і падіння власного ега і готова була знову пройти це, щоб забутися коханням.
Вона була такою ж поганою хіроманткою, як і людиною. Вона не досягне успіху через дурість? Ну і що? Вона не хоче досягати успіху. Вона відчуває, що це життя не достойне її. Не достойне, навіть, якщо б вона займала найвищі керівні посади, була найзнаменитішим письменником. Це не для неї.
Що ж тоді???
Прокинувшись через декілька днів після від'їзду у своїй кімнаті, вона мимохіть глянула на руку. Лінія продовжилась. "Через любов?" ― вона скептично посміхнулася...
Притулила руку до розігрітої електричної плити і тримала доти, поки не розгладились усі лінії. "Я сама писатиму собі життя!"
Болю не було.
Найбільший біль― знати, що для тебе вже все втрачено.
… Коли ж вони розстались назовсім, з її долоней зникли усі хрестики ― вона вже не розпиналась на них жертвою їхнього безглуздого кохання.
Вона любила усіх.
Зайва
Вона не знає, як врятувати себе. Вигадані крила нікуди не несуть. Десь всередині розуміє, що, мабуть, в неї зовсім немає крил. Вона боїться бути богом. Залишає позаду вокзали та поїзди, але ніколи не задумується, чому так любить подорожувати, чому сумує після кожного приїзду? І ось нарешті відчула, що залишила себе, залишила себе у тому місті, в якому втратила і все інше. Сотні поминальних свічок на столі зустріли її у власній кімнаті. Вона б випила за упокій своєї душі, та ба, проблема: душа-то залишилась з нею, гола-голісінька, а тому ще більше сумує "за домом".
Вона сідає писати цю муть, щоб, якщо й не розібратися в собі, то хоча б забути про себе. Яке це щастя: думати про інших. Не може...
Вона приходила сюди, щоб побути наодинці зі своїми прадавніми коренями. Вона поклонялася сонцю і воді, а також своїм химерним мріям, у яких вже не було нікого, крім неї. Вона скупила всі сині, голубі, зелені нитки, які тільки були у цьому маленькому містечку - і вишивала собі шматочок оцього неспокійного моря, яке неодмінно хотіла взяти з собою у далеку Німеччину. Вона дуже довго, все життя вчилась позбуватися цієї метаморфічної залежності від всього і усіх, але море було частиною її душі.
Важкі хрести святого Андрія лягали хаотично у припливи і відпливи, плутаючись із піском на брудних руках вишивальниці. Сонце випалювало надто строгі тони, роблячи їх більш природними і буденними, било її ультрафіолетом, даючи мільйони значень одному-єдиному символові.
Вона приходила, закутуючись у білу мантію, сідала завжди на одному й тому ж камені. І колись людний берег пляжу став втіленням самотності: люди чи то не хотіли заважати їй, чи боялись її.
Лише чайки та дельфіни любили її любов'ю скривджених.
...Одного разу вітер підхопив залишену на скалі вишивку. Чайки взяли її на крила ― і подарували дельфінам. Море поглинуло море, а вона стояла і дивилася, як час забирає останнє, що прив'язувало її до цього місця.
Вона зняла свій одяг і пішла назустріч холодним хвилям.
Нехай вона належить морю, якщо море не може належати їй.
Не лякайся її
Місто, в якому не було бродячих собак та бомжів. Вона вперше бачила таке. Стоптані сандали були її щоденником. Чиряві ноги нагадували про далину доріг, які складали її "вчора". А ще ― білі голуби над дірявим капелюхом, які супроводжували її весь час, скільки себе пам'ятає, відколи покинула стіни дитячого будинку.
Вона думає, що потрапила в казку. Навкруг ― лише щасливі люди, які віддають себе усьому світові(і їй теж) і яким водночас байдуже до всього і усіх. Вона ховається від людей, не хотячи зіпсувати їм вічного свята. Хоча, кажуть, так появився Будда.
Місто Будд!
Коли сонні міщани нарешті загинуть на деякий час за квадратами вікон, вона вийде зі свого сховища, сяде біля веселкового фонтану, зніме важке від спогадів взуття ― і опустить свої ноги у святая святих ― воду, в якій вдень купалися їхні діти. Вона не думатиме ні про фонтан безсмертя, ні про майбутнє спасіння. Вона навіть не здогадуватиметься, що це земне життя ― її останнє.
Вона піде на пляж, на якому недавно святкували ці богоподібні істоти, витягне із сумки останній шматок хліба(вона навіть не наважилась жебрати тут) і роздасть його чайкам і голубам.
Того вечора вона довго-довго дивитиметься на море. І зрозуміє, що йому до неї байдуже. Як і усім в цьому місті. І в цьому світі. І вперше в житті подумає, що так ― несправедливо.
І вперше за своє існування вона вчинить нечесно ― залишить на березі своїх вірних супутників― голубів.
Кожен хоче знати, що десь його чекають. |
| Категория: Рассказ | Добавил: NesterivskaUA (01.09.2011)
| Автор: Світлана Нестерівська
|
| Просмотров: 587
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
|
Вход |
|---|
Добро пожаловать, Гость!
Гость, мы рады вас видеть. Пожалуйста, зарегистрируйтесь или авторизуйтесь!
|
Статистика |
|---|
Недавно сайт посетили:
Легенда: Админы, Модеры, VIP-пользователи, Авторы, Проверенные, Читатели
|
|
Главная
Регистрация
Вход
RSS
