Приветствуем! |
|---|
| 
|
Блог |
|---|
 Достоевский ни в чём не виноват!Категория: Критические статьи![Нажмите для увеличения картинки]() Представителям европейских государств, где пытаются запретить изучение творчества Достоевского и других российских и советских писателей, не надо забывать, надо знать, что российская и советская литература являются частью мировой литературы, частью мировой культуры. Добавил: Васил Про двух россиянКатегория: Познавательно-развлекательное![Нажмите для увеличения картинки]() В этой работе я расскажу в краткой форме про двух россиян, которых знаю лично. За достоверность информации, как говорят, гарантирую. Первого россиянина я назову Игорем, а второго героя моей статьи я назову Вероникой. Добавил: Васил
|
Соцопрос |
|---|
Сколько Вам лет?
Всего ответов: 126
|
|
Проза
Стилі4
Любов є!
Швидкі кроки перехожих. Вона тепер – одна з них. Чому живе, для кого? Вона не вірить, що ці істоти вміють любити, по-справжньому.
Чому вони живуть, заради чого? Заради зради?
Вона шукала схожих на себе – не було. Ангел. Вигнанниця.
«Хочу Додому!»
Терпи.
Знову чекає на трамвай. А де її наступна зупинка?
Та хіба це має значення? Все одно вона не стане останньою перед поверненням Додому.
«Я не можу жити без любові! Не можу, коли мене не люблять!»
Нелегко.
Вона побачила п’яницю-бомжа, який ніс нарваний десь бузковий букет ―
Уява романтика замалювала картини… Коханій… Навіть такі тут люблять …
Вона усміхалась кондуктору, перехожим – всі були щасливими, тому що сміялася вона…
Ненадовго.
Через декілька днів побачила двох калік-закоханих, чекаючи на трамвай. Вони ледве пересувалися, та були щасливими разом, сміялись. Вона знову повірила у любов!
Їй було байдуже, що на цій планеті її ніхто не любить, бо зрозуміла, що забагато вимагає від цих людей, бо треба шукати свого ангела. І можливо, пройде ціле життя, поки знайде його.
Але точно знайде!
Бо любов є і тут!
Піаніст
:-)
«Вниз по бруківці сном ішли стомлені ноги кинутої всіма істоти. Праворуч – великий урядовий будинок . Автобус поїхав, а вона залишилася – і тепер поверталася кудись, засмучена… Роздумувала про те, що вже нікого не зможе полюбити.
Раптом почула шум – секунди спрямовано вниз по вулиці гнали бурхливою повінню брудну воду! Не встигла й подумати, як … її вихопив з повені симпатичний чорнявий хлопець середнього зросту, одягнутий у чорне – і поцілувавши зник.»
Коли прокинулась – відразу записала все у своєму щоденнику, пообіцявши життя чекати на нього, щоб «теж колись врятувати…»
…Через три роки вони зустрілися, випадково познайомившись … Вони довго розмовляли… Чи говорила лише вона? Вона називала його N…ійком, N…ійчиком, N…ієньком вже при першій зустрічі, a він дивувався, як ТАК можна розмовляти з чужою людиною.
Він не був їй чужим, та не знав цього…
Дивлячись з Високого Замку на нічне місто, він згадав випадково у розмові, що його мати бачить пророчі сни.
«Мені б так,» ― сказала вона ― і це прозвучало для нього по дитячому нерозумно. А вона лише усміхнулася своєю мона-лізівською усмішкою…
;-)
Це не були побачення… Він постійно повторяв їй, що це не були побачення…
Вона не знала, чому… Ще ніхто не залишився для неї таким нерозгаданим, як він! «Я боюся тебе , ― говорила, дивлячись у глибокі чорні очі. ― А ти? Ти боїшся мене?» ― додавала, коли він цілував її…
В один з вечорів він сказав: «Я не боюсь тебе…» А вона лише усміхнулася…
Вона писала йому вірші у смс, викидала весь хаос із своєї душі ― щоб бути на сто відсотків незаймано-чистою, щоб бути лише для нього, а він боявся відкритися…
Лише одного вечора він прочитав для неї Маяковського ― пам’ятаєте : « Я снова смазал карту будня, плеснувши краску из стакана…» Чи було це спробою розкритись?
Вона так і нерозгадала його. Намагалась уявити його, коли він сидить за фортепіано, намагалась відчути музику його душі, та зрозуміти могла лише одне: вони живуть у різних паралелях ідеальності: він ― звуку, вона― слова …
Вона любила його таким, вона розуміла, наскільки хоче його ― і це лякало ЇЇ!!!
…Одного разу він запитав, чи хоче вона від нього сина…
:-(
Вони розстались, бо вона злякалась, переконавши себе, що ця зустріч повинна закінчитися. «Вибач, я мушу займатися своєю кар’єрою, у мене нема часу на серйозні стосунки…» Смішно, але руйнувати своє життя вона вміє. Вони поки-що не бачились…
Але вона знає точно, що вони зустрінуться! Вона прийде на його концерт…
А колись він прочитає і ці рядки і подумає…(Три крапки ― що він подумає, знає лише вона і знатиме він)
Їй не бракує його музики, бо вона так і не почула її звучання, але інколи вона засмучується, що не могла віддати йому тієї любові, на яку він заслуговував…
Вона все ще любить його, як і інших. Може, вона боялась, що не зможе пояснити йому своєї любові ― не зрозуміє, а коли зрозуміє ― не зможе прийняти… Він теж людина.
Вона вчитується у афіші ― хоче побачити там його ім’я, щоб непомітно прийти на концерт і врешті-решт зрозуміти Його!!!
Вона впевнена, що він щасливий, бо іде по житті вибраною до того Дорогою, бо чесний з іншими і … тому що вона не поруч.
Вона зробила так, як повинна була. Знає це напевно! Скоро вони зустрінуться, а поки … хай звучать нестерті клавіші космосу…
Народжена вдруге
Не покидайте ангелів, бо вони не бояться померти, їм цікаво знову повернутися Додому, де на них чекає благодать…
Не нехтуйте ангелами, доводячи свою незалежність, бо їм не потрібна ваша прив’язаність ― вони лише хочуть підтримати, коли ви спотикнетеся, бо їм потрібен врятований світ добра, а не помийна яма зіпсутих душ.
Ангели боряться в цьому житті, як і звичайні люди ― щоб зрозуміти причину ваших страждань, щоб своєю поведінкою змінити ваше ставлення до життя.
Вона після трьох нічних змін, майже не спавши, їхала до своєї земної мами. Людське тіло не витримувало поривань душі. Настав момент, на який чекала так давно ― повернутися Додому…
Душа вислизала із кволих обіймів тіла, наливалась яскравим світлом, зупинялося порочне серце янголяти.
«Допоможіть … будь ласка … допоможіть…»(«Я не можу зіпсувати їм свята!») ― вона жертвувала своїм щастям заради десятка людей, яких її смерть могла б засмутити.
Вона стояла збоку та іронічно спостерігала, як її намагаються повернути до життя.
―Води, дайте води! ― «Валідол» ― Вона падає, я не можу її тримати… ― Пульсу нема… ― Серце зупинилося… ― Треба везти в лікарню… ― Тріть скроні! ― Хтось знайомий тут є? ― Подзвоніть рідним… ― Серце не б’ється!
«Допоможіть … будь ласка … допоможіть…»
Темрява перед очима. Останній погляд на власне тіло. Потім ― лише світло.
Це було гарно, легко і зовсім не страшно! Нарешті вона щаслива ― вона Вдома!!!
― Приходить до тями… ― Тримайся на ногах. ― Може, в лікарню?
―Ні, не треба, я повинна бути у мами, не маю часу на лікарню… Дякую вам усім, щиро дякую!
―Йому подякуй! Це він масував скроні.. ―Ну, як почуваєшся? ― Посміхається, як стюардеса, значить, все добре…
«М-так! ― думала я, ― класно починається нове життя! А люди в цій країні хороші! Ну і слава Богу! А вона ж дивна… не хотіла повертатися Додому! Шкода їй стало рідних! «Допоможіть … будь ласка … допоможіть» Отакої втнути! Теж мені Лануська! Аж смішно було збоку дивитися! І соромно! Так триматися за це гидке життя! Тьху!»
Я дивилась на цей світ вперше за стільки часу очима з людського тіла. Було приємно холодно, я, як і усі новонароджені, була в центрі уваги ;-) За вікном пробігали засніжені пейзажі. Я усміхалась, знаючи, скільки завдань у мене попереду. А чого плакати? До цього я була її ангелом, тому мала деяке уявлення про світ! Тепер ми просто помінялися місцями, бо Велике Здійснення не за горами, а часу на проходження всіх етапів розвитку, від народження до зрілості, нема. А ви думали, чому стільки весіль у цьому році? Наші приходять, щоб змінити цей світ!
…Вдома мене зустріли наші рідні. Я їм сказала, що сьогодні померла і народилася знову. Побачила біль у людських очах. Усміхнулася ніжно: «Помирати не страшно…» Я нарешті зрозуміла її любов до людей.
Інший світ
Вона ділилась з усіма своєю реальністю, та починала спостерігати, що пришвидшення енергій призводить до кардинального розділення особистих світів. Боже, як це було цікаво!!!
Вона творила свій день із розумінням неперевершеності часу, в якому живе! Залишилось подолати генетично ДееНКований смуток ― і Вона буде щасливою!
Вона розуміла і поважала світи інших людей. Рідні приносили позитивні паралелі, інші ― нейтральні, дехто ― негативні … У будь-якому випадку життя ставало настільки цікавим, що хотілося жити вічно.
Вона заглядала у Велике Око Всесвіту ― і бачила там тисячі можливостей!!!
Їй відкривався інший світ, де Час дуже пришвидшено гнався, де було місце для усіх з минулих життів, де панувала Любов!
У цьому світі Вона знову зустріне Його, щоб навіки залишитись з ним, щоб об’єднатись на долоні Бога.
Розкриті очі, відкриті серця! Це чудовий світ на прекрасній планеті!
Побачте цей світ Її очима!
Будь ласка…
Теорія пустих коробок
«… І каже Оленка-Зміючка до Івасика-Телесика: «Сідай на лопату!!!» ― «А я не вмію, ― відповідає той. ― Так? ― ставить голову. ― Чи так? ― кладе руку. ― Чи, може, так?» ― ногу…»
Багатьох на Землі теж намагаються вкласти в тісні коробки тіл― релігійними заборонами, язичницькими табу, суспільними нормами, мораллю та неморальністю.
А їй тісно в її тілі― вона хоче жити, вийти за межі себе і усіх, піднятися і полетіти.
Вона не хоче вічно тягнути цю малесеньку коробку― не хоче оплакуватись іншими ангелами, які вже змирилися зі своєю долею і просять прикрити кришку для повного спокою.
Вона летить! Навіть з обрізаними крилами летить!
І хто сказав, що все-одно потрібно буде повернутись?!!
Ангели, що народжуються у коробках…
Тепер вони захочуть почати жити…
…Якщо у епоху «наносекунди» людство піде за покликом любові та добра, ангели наших душ спокійно виходитимуть із коробок наших тіл, пізнаючи безмежжя людських можливостей і божественність своїх тіл. В результаті свідомого колективного виходу з тіл всіх людей на одну Всеіснуючу секунду Земля дістане можливість передихнути ― та здійснити вагомий стрибок у розвитку на вищому проміжку спіралі. З відкритого космосу мільярди душ спостерігатимуть за переорганізацією Матері-годувальниці та за пустими коробками своїх тіл…
…На даний момент починається добровільний свідомий вихід з коробок окремими землянами. Ці першопрохідці починають змінювати своє майбутнє ― а одночасно впливати на майбутнє планети…
Цілувати білий сніг
Ви відчуєте магію… Реалії відсутності часу ставали такими тонкими, що Вона легко повернулася у той зимовий вечір, коли падав перший сніг і Вони, як тепер , були удвох…
Її не треба було боятися ― Їй самій не було страшно, а отже і ніякої небезпеки для інших. Він теж змінився ― змінився Він в минулому, та тепер це було Їй байдуже ― Вона просто жила!
В світлі його аури Вона роздивлялася узори сніжинок. Як і тоді, Їм зустрілися Її однокласники ― тепер Вона не поспішала додому, щоб залишитися з Ним наодинці, а намагалась побути з друзями, бо пройде зовсім мало ― і вони зміняться, а з Ним Вона буде завжди…
Вже під ранок Вона тихо дивилася Йому в очі та усміхалася… Падали теплі сніжинки, стираючи з Його щік відомі Їй в майбутньому зморшки.
І Їй захотілось цілувати сніг на Його щоках, бо тільки ці льодяні зірочки підкорялись часу ― бо лише вони не проходять тунелями часу!
…Як і тоді, вдома Вона помітить відсутність на віях водостійкої туші, а вже через мить Їй зателефонує Він і сміючись розкаже, що Все Його обличчя покрите Її тушшю! І Вона наговорить Йому багато зайвого(«Я люблю тебе…» і т.д.) ― там, де не існує часу, слова стають непотрібними…
Треба просто жити, цілуючи білий сніг.
Білий лайнер
Її перший морський круїз ― дуже хотілося пережити щось невідоме досі, щоби зрозуміти Його перед зустріччю. Капітан накинув на її худенькі плечі свого кітеля, несподівано виринувши із галасливої темряви. Вона подивилась у темні очі з іскринкою ― так досі вміла дивитися лише Вона, коли була по-справжньому щасливою.
Він просто стояв поруч, не наважуючись промовити й слова, а, може, вмів читати Її думки, та обом було добре.
Вже третій день тільки вода. Лише завтра ― вперше зійдуть на берег у одному з портів Туреччини.
Почувалась, як в лоні матері ― затишно та спокійно і водночас інформативно.
Вона любила воду у будь-якому вигляді, тільки б та була живою.
― ЖИ-ВО-Ю… ― повторила Вона вголос. І цей незнайомий Їй чоловік зрозумів усе, прожите Нею досі. Перед обома відкрилися один за одним декілька минулих життів.
Капітан обняв Її…
…Це була Її перша ніч з чоловіком, чужим і невідомим, у якого до Неї було сотні і який робив це з Нею по-своєму також вперше…
Випадково у одному з турецьких портів Вона зустріла Його. Вперше за три роки! Це був Його останній причал перед остаточним поверненням в Україну.
Вона стояла серед натовпу, дивилася на Нього ― і по щоках котилися сльози, а очі світилися щастям!
Він підійшов до Неї, став на коліна, цілуючи Її ноги ― прошептав, що тільки ТУТ можуть ТАК любити…
…А десь чекав білий лайнер, плакав молодий капітан, що переспав з коханою найкращого друга…
Ти кохаєш вітри…
Вона забула того, хто поруч: хто виливає свою найсердечнішу молитву за Її щастя, хто не дозволяє собі помилятися, щоб не втратити Її- ні зараз, ні через роки.
Вона забула, для чого створені очі, бо дивилася ними за невидиму завісу простору, у безмежжя інших вимірів.
Там ходили мовчазні енергії, спостерігаючи за вакуумом тривиміру, за Її безсонними ночами та снами із учора.
Вони не вступали з нею в контакт або Вона була надто стомленою, щоб когось з них почути…
Вона кохала вітри, що приносили Їй новини від усіх, покинутих Нею… Покидала, як завжди, люблячи, та надіялась, що нікого не встигла приручити, а бачила в очах сльози – сльози тих, хто не розумів, що вони обов’язково зустрінуться, бо прийде Час…
Вона обмірковувала те, чому Вона з Ним, ще рік тому незнайомим Їй, а зараз таким бажаним, який просто сидить поруч та ловить зорі у Її очах?
- Ти кохаєш вітри…- зрозуміла нарешті. І усміхнувшись, поцілувала росу на Його губах. Вітер гладив теплою рукою і куйовдив Їхнє довге волосся, сплітаючи у романс Альвареса…
Збирала позолоту…
Вона повернулась туди без нього, але з іншим завданням - навчити ЖИТИ двох людей, які не розуміли, що їх чекає попереду.
Поруч зі звичайними сюжетами Вона жила картинами його минулого – не знає й досі, як Їй вдавалось стрибати часом і паралелями.
Тут і там вона бачила його: він ішов ловити рибу з другом, танцювати брейк чи просто плавати. І вона була поруч, та він, на щастя, навіть не відчував цього.
Вона вірила в життя і любила його. Було смішно спостерігати за іншими та собою у їхніх картинах.
Було здорово!!!! Вона писала своє життя, у якому були щасливі люди, а це важливо. Напевно важливо.
А ще було море, Її чи їхнє море. Не має значення.
Вона згадала, як він під час першого приїзду з Нею до моря кинув туди копійки, щоб Вона туди повернулася. І вона верталася, верталася до них обох. А цього разу - лише до моря.
Тепер Вона знає точно: море без нього не стало іншим, а ось реальність змінилася.
Вона збирала очима позолоту моря, освіченого великим повним місяцем; Вона збирала позолоту реальності – і творила з неї прекрасне майбутнє, можливо, їхнє, а може, лише Її-і-ще-Когось, хто вірить в ангелів, бо ЯК НЕ МОЖНА ВІРИТИ В СЕБЕ!?!
Зустріч
Мчати на двохколісному, щоби вітер вибив із голови запаморочливість слави, щоб не втрапити в міцні обійми чорної гордості, не стати ніким над людьми.
Світ ще існував, але був якимось невидимим – тільки Вона і Її рухали з шаленим темпом м’язи на ногах…
А потім зупинилася, просто зупинилася, бо закінчились людні вулиці на кордоні ночі. Присіла на лавочку, поставивши поруч велосипед.
Витягнула шоколадку та пляшку міксу. Побачила 100 пропущених дзвінків на телефоні.
-І це лише за останні три години! А де ж були ви всі, коли в мене не було грошей на хліб, а я на останні копійки купляла фарби для картин?! Коли ходила в подертих кросівках, бо всю зарплату віддала за подарунок на День народження мами?! Коли їхала до Ізраїлю на конкурс, розвантажуючи по ночах вагони, щоб купити квитки???!!!!
-Ну добре,- усміхнулася врешті жалінням себе: - Ви ж тільки люди.
Виключила телефон, бо захотіла відпочити від суспільства.
Коли почало сходити сонце, похопилася.
-Час додому,- подумала.
Та хіба був у неї той Дім? Усміхнулася.
Підвела очі – і побачила Ангел, який дивився Їй просто у вічі. Згадала їхню нічну розмову.
-Отже, сьогодні?- перепитала.
Той кивнув- так.
Швидко поїхала у напрямку своєї вулиці. На одному з перехресть на неї наїхав білий мерседес.
…За рулем якого сидів Її майбутній чоловік…
Білі стіни Франка
Вона мріяла попасти сюди. Це місто асоціювалось у Неї з мистецтвом. Знайомий художник стояв на порозі нового для неї світу. Вона була туристом на цій планеті. Якого не чекали, але водночас усюди радісно приймали.
Однієї ночі вони удвох гуляли романтичними вулицями і він намалював для неї на стіні казкового птаха дитинства.
Птах махнув крильми і полетів, взявши їх обох на крила своєї фантазії.
Вони сміялися як дитинство, кидаючи іскри щирих очей до небес.
Зі стін обсипалася штукатурка - і на них виростали білі лілії, запах яких приваблював усіх закоханих.
Таким людям не потрібні метафори, щоб говорити про перші поцілунки, щоб освідчуватись у коханні, щоб жити.
Вони, як метелики, перелітають з місця на місце, даруючи всім тепло своїх крил.
Ви придивіться до білих стін у своєму місті – на них залишились тіні ангелів.
Щаслива
Чи ти вірив колись у те, що я буду насправді щасливою? А у те, що буде щасливою Вона? Напевно, ні.
Так, я щаслива. Щаслива настільки, наскільки можна бути щасливою в межах ідеальності. Адже тобі відомо, що вже більше півроку мене нема серед людей- я ангел, а в моєму тілі живе Вона, мій вчорашній хоронитель.
Та чому ти ніколи не вірив у те, що і Вона може бути щасливою?!! Думаєш, занадто самовпевнена чи забагато любові віддає цьому життю і вам, людям?!
До речі, знаєш, чого Вона прагне?! Нарешті закохатися і бути коханою, бо не розуміла мене колись…
Я переймалась усім і кожним, а Вона просто живе і допомагає іншим, адже Тут це так природньо, повір.
Вона щаслива. І ти можеш навчитися у неї бути щасливим…
Намалюй мені очікування…
Писалися малі пейзажі Її безтурботного життя, яке в один момент повернуло в протилежний потрібному бік, а отже, й робити було фактично нічого, як гаяти час- тобто бути щасливою.
Знаєш, Вона інколи малює…Швидко. Що-небудь.
Та як намалювати очікування смерті у світі, де вони ніколи не будуть разом. Смішно, але повернути нічого не можна, бо вже пізно. Вона перестрибує із паралелі у паралель і намагається знайти у кожній кнопочці часу щось цікаве для себе.
Вона малює очікування нового кохання, завешення цього хаосу та неспокою,бо спокій вже давно Їй набрид.
Ти пишеш, а Вона вже давно не читає твоїх листів.
По-дурному якось…
Мавка
А ти віриш у те, що жити за покликом серця – правильно? Віриш у це так, як вірить Вона?! Тоді чому ти робиш роботу, яку вже давно зненавидів? П’єш з друзями, які не мають нічого спільного з тобою? Спиш з тією, до якої й доторкнутися гидко? Чи це радить тобі твоє серце???
Вона їхала мікроавтобусом у місто, зовсім невідоме Їй, Вона раділа своєму новому щастю перемін, бо знає, що «померла Мавкою в навколишніх лісах», що повертається до свого маленького дому, яких у неї декілька. Один з них – у містечку біля моря, другий – тут, ще один – у Німеччині, інші треба ще відкрити.
А ще Вона вірить, що зустріне тут свого чоловіка.
І вивчить місто і людей, хоча б трохи, бо це Її останнє життя, а на Землі ще так багато цікавого, яке недостатньо вивчати, а треба пережити…
Адже померти мавкою було лише миттю у Вічності…
Ти думав, що листи як книги…
Ти читав те, що було написано Її рукою у припадку ненормальності – адже Вона вірила у твоїх ангелів та своїх людей, Вона дарувала свою любов з такою швидкістю, що ангели за нею не встигали, а люди просто не могли зрозуміти…
Це було вчора, лише вчора, але так далеко від вашої теперішньої реальності, що здається покинутим тисячоліттями, загубленим у лоні пам΄яті вашої спільної планети, яку сьогодні кожен з вас сприймав по-різному.
Ти любив Її? Напевно, так, бо як можна не любити ідеал…
Але Вона спалила твої листи та фотографії, бо написаний у них ти проминув, бо хотіла любити тебе таким, як ти є зараз, або забути назавжди.
Ангел, якого ти подарував Їй, випав із шухляди, крила поламалися…
Вона довго плакала, тримаючи у руках ангела-каліку, а потім зрозуміла, що любитиме його і таким.
Вона не писала більше листів, розставивши усі крапки над «І».
Якось отримала від тебе мейл-вибачення.
Написала тобі у відповідь правду про те, що багато чим пожертвувала заради твого щастя, що дуже кохає тебе…
Ти думав, що листи як книги, а вони всі згоріли, чуєш, згоріли, перегорнувши сторінку реальності!!!!
Тішить лиш те, що у якійсь з паралелей ви разом і щасливі, та Вона дізнається про це, лише повернувшись Додому…
Напевно, дощ…
Напевно, то був дощ… Він вирвав першим поривом вітру із Її рук того святого листа, написаного Ангелом.
Так, саме тим Ангелом, який колись зрадив Ту, але ніколи не завдасть болю Їй...
Червоні пелюстки світанку ніжно торкались Її губ, кришилася стара помада – спогад про покинуту нею цивілізацію, а уста загадково, як і пять років тому, усміхалися…
-Мамочко, що це?- запитав Її синочок, що до того спокійно грався з маленькими тибетськими однолітками:- Лист від нашого татка?
Навіть коли Їй поштою приходили книги з далекої України, малий все одно запитував про татка, але лише сьогодні почув ствердну відповідь.
Очі малого засвітилися радісними слізьми – навіть немовлям він не плакав:
-Мамусько, я знав, я казав тобі, що татко напише!!!!
Того вечора по дорозі Додому вони обоє ночували у Лхаському монастирі, читаючи написане їм найдорожчою для цих двох сердець людиною.
-Мамочко, давай відпишемо таткові?!
Та зворотня адреса бла стертою-розмитою…
-Мабуть, то був дощ… - задумано сказав малий…
Будувати цілу планету, або Сон
Їй приснився тоді ще не зрозумілий сон.
Велике приміщення, повне людей, посередині – широкі сходи нагору, і Вона, ангел, робить каміння. На верхніх сходинках сидять хлопці та про щось розмовляють…
Пройшов рік. Сон, звісно, забувся… Вона несподівано переїхала в інше місто, влаштувалась на цікаву роботу – будувати нову планету, яка приноситиме радість іншим. Вона знала, що потрібна саме тепер і саме тут, знала, що все робить правильно тому, що йшла за покликом серця.
Вона працювала скульптором – і з-під руки народжувалося каміння, цілі гори, а на них – зруйновані замки.
Поруч були люди, які теж прилучилися до творення цього світу.
І вона знала, що жоден з них не був випадковим!
Так , Вона була щасливою!!!
Кадр за кадром, як у Кассандри, збуваючись, згадувався той дивний сон.
От тільки закінчення його Вона не памятала…
Повільні хвилі брудної води заливали штучний світ людського недбальства, скупості та захланності…
Вона згадала те, що їй приснилось рік тому!!! Набрала в легені повітря і пірнула у крижану воду, щоб врятувати Його…
Ти!
За Великою Книгою Всесвітньої Правди, прикриваючись маленькою свічкою, вже котрий земний день сидів останній ангел вічності. Біла одежа світилася небесною голубизною, що зігрівала прицвілілі стіни небесної канцелярії. Бога не було – він покинув уявний рай цієї планети. Ангелів не було –їм теж тут нічого робити. Час для цієї планети закінчився – всюди панував хаос, люди , як і раніше, продовжували битися за копійки, а їм же залишилося жити мало, зовсім мало, навіть сам їхній Бог не знав, скільки, бо для Всесвіту той їхній кінець вже настав.
Отож, ангел перебирав запорошені сторінки Книги, псуючи свій смертний зір в намаганні розібратися в тому, що сталося: варіації кінця змінювались щосекунди, відповідаючи вчинкам і думкм людей, положенням зір і настрою самого ангела – мало значення ВСЕ, та ніхто не розумів цього.
Мільярди паралельних життів зливалися в одну дійсність, появлялися сірі кольори та обернені реакції – люди керувалися умовними рефлексами, тваринними інстинктами…
Ангелу ставало страшно – і він втрачав себе у цьому хаосі, Книга тоншала, букви ледве вгадувалися.
Ангел відвів погляд убік, протер очі біленьким кулачком – і вирішив використати останні години для спогадів.
Перед очима – на велетенському екрані появилася його земна сімя, колись кохана людина, друзі – всі вони досі там, на великій тарілці самогубців, всі вони зрадили його, всі відвернулися.
- Ти! Ти міг допомогти мені! Я знала про це завжди! Люди – не настільки боги, щоб жити поодинці!
Вона не мала бажання дорікати йому, бо в останні моменти життя Землі памяталося тільки хороше.
Перша зустріч, закохані листи, поцілунки, розмови під зорями, – разом із спогадами лилися сльози, - перша зустріч з морем, стрибок у водяну прірву, мейли крізь мільйони кілометрів.
- Ти ж хотів, щоб я була сильною, не знаючи, що справжня сила була у єдності нас двох…
На екрані спогадів появлася дивна картинка – людська істота сиділа самотньо на безлюдній горі, передчуваючи Кінець. Сльози тих же спогадів котилися по старечих щоках – розуміння втраченого прийшло.
- Ти!!! – ангел крикнув крізь відтин реальностей.
Щось стукнуло. Видіння зникло. Сильним перетягом відкрило двері у реальність, яка зникала.
- Ти!!! – зрозумів нарешті ангел: - Ми будемо разом!!! Я йду на Землю!!!
Ангел протиснувся у коридор, що закривався…
Книга товщала. Життя продовжувалося – бо появилася можливість вибору, бо народжувалася нова реальність.
… Вона підійшла до нього.
- Ти?
-Я!
-Ти!
Будь як гріх
Зимовий вечір плямкав обсохлими губами старі напівзамерзлій калюжі, котилася порожня автівка по хворій дорозі спокою… Кінчалось вчорашнє життя – і починалася ера відродження людських душ.
Ангел йшов по тій самій дорозі, згадував зшитки паралельних життів і - скучав. Все було банально, бо він пережив самого себе, ббо ніхто йому не потрібен і ніхто його не розуміє, бо він вибрав не ту реальність, бо цей сніг вже падав під його ноги.
- А ти будь як гріх, - казала йому совість. – Тоді життя стане складнішим…
-Не можу по-іншому! Я й так не святий…
Залишалось виправии декілька банальних помилок, щоби відійти…
Не хотілось плакати, не хотілось спілкуватися, не хотілось кохати, не хотілось жити, як і померти…
Він відчув пустоту .
Не хотілося навіть того, чого не встиг попробувати – сексу.
Він прийшов до неї запізно, бо тепер ніщо не змогло змінити Її рішення ЖИТИ на березі вічності у шороху людських буднів.
- Бути як гріх? – іронічно усміхнулась йому замість привіт. – Сам будь як гріх!!!
Стоп – перед перезапуском!
Життя для неї ніби зупинилося, стало невимовно важко дописувати букви своїх думок, серце нічого не підказувало, вбите на півдорозі власних планів, стало нудно щось хотіти, нудно – спілкувтися з людьми, нудота!...
Вона знала, що чекає на щось. І що це щось обовязково прийде. Як скоро – вона не знала цього.
Повертатися в одну із колишніх батьківщин було заборонено – тоді вона програє назавжди світову боротьбу…
Вона випала з їхньої реальності і ніколи в житті добровільно не повернеться туди!!!!
Моменти деградації
Вона любила його і це життя, любила усіх до якогось солодкого божепоневолення, та її любов і оптимізм хтось розбив, як маленького кришталевого мячика - і у світі почалась Криза. Вона не могла зрозуміти , як на любов, відвертість, щирість серця і нші можуть платити брехнею та підлістю.
Її було вкинуто у яму безробіття, яка в період світового економічного занепаду здавалась( чи була?) бездонною.
Вона не хотіла знаходити виходу з цієї ситуації – життя втомило. Добре, що була неодруженою, а то зараз переживала б за своїх дітей.
Світова економічна криза вкрила кригою світ – той поділився на багатих та бідних. Він і вона опинилися по різні боки перешкоди.
Вона … не хотіла і тепер, щоб хтось її жалів: рідні були і без неї щасливими, коханий не потребував її.
Це був кінець.
Кінець, щоб відродитись знову.
І бути щасливою. |
| Категория: Миниатюра | Добавил: NesterivskaUA (01.09.2011)
|
| Просмотров: 688
| Рейтинг: 0.0/0 |
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
|
Вход |
|---|
Добро пожаловать, Гость!
Гость, мы рады вас видеть. Пожалуйста, зарегистрируйтесь или авторизуйтесь!
|
Статистика |
|---|
Недавно сайт посетили:
Легенда: Админы, Модеры, VIP-пользователи, Авторы, Проверенные, Читатели
|
|
Главная
Регистрация
Вход
RSS
